Чіткої форми письмової згоди командира про повернення з СЗЧ немає: рішення ВС України

Відповідно до обставин справи, 13 квітня 2023 року військовослужбовець самовільно залишив тимчасове місце дислокації військової частини, переміщеної з м. Херсон, та перебував поза місцем служби, не виконуючи військових обов’язків. 21 квітня 2023 року він добровільно повернувся для подальшого проходження служби, наказом командира частини був зарахований на всі види забезпечення, однак такі дії військовослужбовця були кваліфіковані за ч. 5 ст. 407 Кримінального кодексу України (далі – КК).
Враховуючи те, що чоловік вперше вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч. 5 ст. 407 КК, добровільно повернувся до військової частини для подальшого проходження служби, а командир військової частини надав згоду на продовження ним служби шляхом винесення наказу, яким зарахував його на всі види забезпечення, представник військовослужбовця подав до суду клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності за ч. 5 ст. 407 КК відповідно до ч. 5 ст. 401 КК.
Приймаючи рішення у справі, суд першої інстанції клопотання військовослужбовця про звільнення від кримінальної відповідальності не задовольнив, а призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі строком на 5 (п`ять) років. Вказане рішенням судом апеляційної інстанції було залишено без змін.
Обгрунтовуючи висновки про відсутність підстав для задоволення клопотання, суди вказали про ненадання належних доказів добровільного наміру повернутися до служби та зазначили, що сам факт поновлення на забезпеченні не підтверджує виконання вимог ч. 5 ст. 401 КК. Також суди наголосили, що застосування цих положень можливе лише за умов своєчасного повернення до військової частини.
Не погоджуючись із такими рішеннями судів нижчих інстанції, військовослужбовець подав касаційну скаргу.
Переглянувши матеріали справи, касаційний кримінальний суд підкреслив, що однією з обов’язкових умов застосування ч. 5 ст. 401 КК є добровільне звернення військовослужбовця до слідчого, прокурора або суду з клопотанням про намір повернутися до військової частини чи місця служби для продовження несення служби. Така умова свідчить, що законодавець пов’язує можливість звільнення з наявністю усвідомленого бажання військовослужбовця продовжити виконання військового обов’язку, продемонструвати готовність повернутися до строю та компенсувати наслідки попередніх протиправних дій.
У цій справі від військовослужбовця не було подано окремого письмового клопотання слідчому, прокурору або суду про намір повернутися до військової служби. Однак суд врахував, що після самовільного залишення частини він самостійно повернувся до місця тимчасової дислокації, був наказом командира поновлений на всіх видах забезпечення та продовжив проходити службу.
Таким чином, його дії свідчать про реальний добровільний намір повернутися до виконання військових обов’язків.
Крім цього, суд наголосив, що ще однією умовою застосування ч. 5 ст. 401 КК є наявність письмової згоди командира військової частини на продовження служби військовослужбовця. Суд звернув увагу, що закон не встановлює обов’язкової форми такої згоди, тож це може бути лист, розпорядження, наказ тощо. Оскільки після повернення військовослужбовець був зарахований наказом командира на всі види забезпечення, цей наказ є належним підтвердженням згоди командира на його подальше проходження служби.
Враховуючи наведене, суд Касаційний кримінальний суд Верховного суду скасував вирок та звільнив військовослужбовця від кримінальної відповідальності.

Детальніше: постанова Верховного Суду колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 484/3679/23 від 15 жовтня 2025 року.