Відповідно до обставин справи, військовослужбовець за мобілізацією самовільно залишив місце військової служби з оборони важливого державного об’єкту, у зв’язку з чим був визнаний винним та засудженим за вчинення кримінального правпорушення, передбаченого ч. 4 ст. 408 Кримінального кодексу України (дезертирство).
Суди першої та апеляційної інстанцій призначили військовослужбовцю покарання у вигляді позбавлення волі.
Не погоджуючись із таким рішенням, представник чоловіка подав касаційну скаргу, обґрунтовану тим, що його підзахисний не мав на меті ухилитися від військової служби назавжди, а тому в його діях немає ознак вчинення інкримінованого йому кримінального правопорушення. У зв’язку з цим захисник просив кримінальне провадження закрити.
Розглянувши матеріали справи, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій та наголосив, що обов’язковою ознакою дезертирства є мета: військовослужбовець має намір ухилятися від військової служби не тимчасово, а назавжди. При цьому у військовослужбовця може виникнути такий намір як під час самовільного залишення частини, так і в період незаконного перебування за її межами.
Якщо після самовільного залишення частини військовослужбовець вирішує ухилитися від служби взагалі, то такі дії свідчать про вчинення дезертирства.
Наявність у військовослужбовця наміру залишити місце служби назавжди було підтверджено доказами у справі, зокрема тим, що останній не зв’язувався зі своїм командуванням, не повідомляв про своє місцезнаходження чи намір повернутися, не звертався й до місцевих органів військової адміністрації або командування місцевих військових частин за допомогою в поверненні, двічі був затриманий працівниками прикордонної служби в безпосередній близькості з державним кордоном України.
У зв’язку з наведеним, суд касаційну скаргу захисника залишив без задоволення.