Відповідно до обставин справи, військовослужбовець по мобілізації не прибув на лікування до медичного закладу та в подальшому не з’явився на службу до військової частини, повернувшися додому. Своїми діями він вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч. 5 ст. 407 Кримінального кодексу України (самовільне залишення військової частини або місця служби).
Суди першої та апеляційної інстанцій засудили військовослужбовця до покарання у вигляді позбавлення волі.
Не погоджуючись із таким рішенням, представник військовослужбовця подав касаційну скаргу, зазначивши, що його підзахисний відмовився від виконання своїх обов’язків відповідно до міжнародних стандартів з міркувань совісті. Крім цього, він наголосив про протиправність призову засудженого на військову службу.
Розглянувши матеріали справи, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій та зазначив, що міжнародні норми прямо не встановлюють право людини відмовитися від військового обов’язку через міркування совісті, у тому числі через релігійні переконання.
На думку суду, щоб збалансувати право людини на відмову від військової служби через релігійні переконання та інтереси національної безпеки, потрібно об’єктивно перевіряти щирість таких переконань та їхню несумісність із військовою службою. При цьому реалізація цього права не обмежується лише членством у зареєстрованих релігійних організаціях — свобода віросповідання включає як внутрішні переконання, так і зовнішні форми їх вираження.
Однак матеріалами справи не підтверджено те, що військовослужбовець сумлінно відмовився від військової служби через міркування совісті. Крім цього, не встановлено, що він є членом релігійної організації.