Відповідно до обставин справи, військовослужбовець відкрито відмовився виконати законний усний наказ начальника щодо вибуття до командно-спостережного пункту для виконання завдань. У зв’язку з тим, що його дії підірвали бойову готовність та боєздатність підрозділу та могли призвести до прориву російсько-окупаційними військами оборони Збройних Сил України на певній ділянці, його визнали винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 402 Кримінального кодексу України (непокора).
Суд першої інстанції за результатом розгляду справи засудив військовослужбовця до покарання, однак звільнив від його відбування з випробуванням. Суд апеляційної інстанції, переглянувши вирок, вирішив засудити чоловіка до реального відбування покарання у вигляді позбавлення волі.
Не погоджуючись із таким рішенням, представник військовослужбовця подав касаційну скаргу, в якій просив звільнити його підзахисного від відбування покарання з випробуванням. Свої вимоги захисник мотивував тим, що дії військовослужбовця не становлять підвищеної суспільної небезпеки, оскільки виконувати наказ він відмовився через погіршення стану здоров’я та потребу в лікуванні. Крім цього, суд не врахував, що військовослужбовець з 2015 року проходив військову службу, є учасником бойових дій, позитивно характеризується та має на утриманні неповнолітню дитину.
Розглянувши матеріали справи, суд касаційної інстанції погодився з позицією апеляційного суду, який зазначив, що звільнення від відбування покарання з випробуванням військовослужбовця за невиконання ним наказу створить впевненість інших осіб у безкарності за такі дії, що в свою чергу може призвести до підриву військової дисципліни та розлагодженості дій, які спрямовані на захист суверенітету держави.
Уникнення реального відбування покарання за подібні правопорушення підриває основну мету покарання та може спричинити зростання рівня злочинності у військових формуваннях, погіршення дисципліни, зниження боєздатності підрозділів і нездатність командування військових частин ефективно виконувати завдання із захисту державного суверенітету, незалежності та територіальної цілісності України.
Таким чином, позитивна характеристика про військовослужбовця не може нівелювати суспільної небезпечності вчиненого ним діяння, яке хоч і не призвело до тяжких наслідків, але за певних обставин могло призвести до прориву оборони Збройних Сил України російськими окупаційними військами на певній ділянці.
У зʼязку із наведеним, суд відмовив у задоволенні касаційної скарги.