Відповідно до обставин справи чоловік звернувся до суду з позовною заявою про визначення місця проживання дитини разом із ним через те, що матір фактично самоусунулася від виконання материнських обов’язків.
Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив в повному обсязі, враховуючи, що чоловік самостійно виховує дитину, а мати не заперечує проти цього.
Військова частина оскаржила це рішення в апеляційному суді. Суд скасував рішення про визначення місця проживання дитини з батьком, вказавши, що військовозобов’язаний, який вже проходить службу, використав це рішення як спробу уникнути свого конституційного обов’язку щодо захисту Батьківщини та звільнитися з військової служби.
Не погоджуючись із таким рішенням, військовослужбовець подав касаційну скаргу, за результатом розгляду якої суд касаційної інстанції зазначив, що суд першої інстанції, не оцінив, наскільки кожен із батьків здатний особисто піклуватися про дитину, не встановив рівень їхніх емоційних зв’язків, не врахував думку самої дитини, місце її проживання та навчання, не взяв до уваги, що чоловік на момент розгляду справи проходить військову службу. Крім цього, орган опіки та піклування фактично не брав участі в розгляді справи та не надав суду висновку щодо сімейної ситуації.
Суд зазначив: “Зважаючи на це, позов про визначення місця проживання неповнолітньої дитини у цій справі фактично пред’явлений військовослужбовцем, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для звільнення з військової служби в особливий період на підставі частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу».
У зв’язку з наведеним суд відмовив у задоволенні касаційної скарги.
Детальніше: постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справі № 495/432/23 від 22 січня 2025 року