Відповідно до обставин справи, військовослужбовець по мобілізації у березні 2024 року самовільно залишив місце своєї служби, повернувшися туди у квітні 2024 року. Через два дні перебування у військовій частині чоловік знову самовільно її залишив і не з’являвся аж до травня 2024 року, коли його було затримано. У зв’язку з цим військовослужбовця обвинуватили у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 407 (самовільне залишення військової частини або місця служби) та ч. 4 ст. 408 (дезертирство) Кримінального кодексу України (далі – КК України).
Враховуючи те, що відповідно до ч. 5 ст. 401 КК України особа, яка під час дії воєнного стану вперше вчинила кримінальне правопорушення, передбачене ст. ст. 407, 408 може бути звільнена від кримінальної відповідальності, якщо вона добровільно звернулася з клопотанням до слідчого, прокурора, суду про намір повернутися до цієї або іншої військової частини або до місця служби для продовження проходження військової служби та за наявності письмової згоди командира (начальника) військової частини (установи) на продовження проходження такою особою військової служби, захисник військовослужбовця подав клопотання про звільнення останнього від кримінальної відповідальності у зв’язку з бажанням продовжити проходити військову службу.
Розглянувши подані документи, суд зазначив, що військовослужбовець обвинувачується у вчиненні не одного, а двох окремих кримінальних правопорушень, які утворюють реальну сукупність злочинів, а однією з обов’язкових умов для звільнення обвинуваченого є вчинення вперше кримінального правопорушення.
У зв’язку з наведеним, суд відмовив у задоволенні клопотання захисника військовослужбовця щодо звільнення останнього від кримінальної відповідальності.