Відповідно до обставин справи, двоє військовослужбовців нібито після прибуття на позицію відкрито відмовилися виконувати наказ свого командира щодо несення бойового чергування, згодом виклавши таке рішення письмово у рапорті. У зв’язку з цим, чоловіків обвинуватили у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 402 Кримінального кодексу України (далі — КК України) (непокора).
Свою вину у вчиненому вони не визнали, зазначивши, що конкретного наказу від командира вони не отримували, а після прибуття на позицію самі зрозуміли що саме вони мають робити. Однак на місці несення служби було відсутнє базове забезпечення для можливості нормального виконання своїх обов’язків: не було зв’язку для передачі інформації, рації були розряджені, їда та вода були відсутні, серед особового складу була велика кількість поранених.
Після того, коли ситуація стала критичною, військовослужбовці за вказівкою командира повернулися до штабу з метою вирішення питання забезпечення. Там їм повідомили про необхідність написання рапортів для пришвидшення процесу. Вказані документи військовослужбовці написали під диктовку через психологічне та фізичне виснаження. Через декілька днів їм пред’явили підозру у вчиненні кримінального правопорушення.
Розглянувши матеріали справи, суд встановив відсутність доказів надання чіткого наказу та відкритої відмови його видати. У рішенні зазначено: “Суттєве кримінально-правове значення має характер відданого наказу. Так, наказ завжди має бути конкретним. Крім того, наказ має бути законним і виданим тільки в межах компетенції відповідної службової особи”. У зв’язку з тим, що за обставинами справи конкретного наказу не було, то і відкрита відмова військовослужбовців його виконати теж не мала місце. Навіть у рапортах вони не зазначили, який саме наказ відмовляються виконати.
Враховуючи наведене, суд визнав військовослужбовців невинуватими у вчиненні непокори.