Згідно з обставинами справи, військовослужбовець, нібито відкрито відмовився виконувати наказ щодо переміщення до іншого населеного пункту для виконання бойового завдання, у зв’язку з чим його обвинуватили у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст. 402 Кримінального кодексу України (далі – КК України) (непокора).
Свою вину у вчиненому військовослужбовець не визнав, зазначивши, що жодного чіткого наказу щодо відбуття в іншу місцевість він не отримував. Всі дії щодо переміщення завжди відбулися без оголошення наказів. При цьому чоловік вказав про те, що навіть не бачив свого командира в той момент, коли останній нібито оголошував наказ, у невиконанні якого військовослужбовця обвинувачують.
Розглянувши матеріали справи, суд зазначив, що наказом є пряма, обов’язкова для виконання вимога начальника про вчинення або невчинення підлеглим (групою підлеглих) певних дій по службі. Обов’язковою ознакою є його передача безпосередньо підлеглому чи через інших осіб. Суд вказав: “Суттєве кримінально-правове значення має характер відданого наказу. Так, наказ завжди має бути конкретним. Крім того, наказ має бути законним і виданим тільки в межах компетенції відповідної службової особи”.
З наявних матеріалів справи суд встановив відсутність видачі конкретного наказу, а тому, відповідно, і відмову військовослужбовця його виконати.
Враховуючи наведене, суд визнав військовослужбовця невинуватим у вчиненні непокори.